Пн-Пт 08:00 - 19:00, Сб 10:00 - 18:00

Мысли мамы вслух – про мову

О мове

Оксана , мама 2 мальчиков, которые растут с нами в Smartik, размышляет о родном языке…

На фоні останніх подій, що відбулися в нашій країні і з нашим народом, все більше і більше людей починають розмовляти українською мовою. Зараз іі можна почути не лише з телерадіоефіру, а і в повсякденному житті: в магазині, місцевому транспорті, на дитячому майданчику. Українська мова підтверджує статус державної мови, дійсно стає мовою народу. 

А п’ять років тому не скажу, що все кардинально було не так… Було трішки інакше… 

“Вы что разговариваете с ребенком на украинском языке? А почему? – не раз я чула запитання інших матусь. 

І дійсно, я розмовляла з сином виключно українською мовою, що досить часто викликало подив у оточуючих. Це розуміння прийшло не відразу, а лише на третьому місяці його життя. Для дитини, яка з пелюшок чує українську мову, вона стає своєю, рідною. Її не можна буде просто так забути. Так було зі мною (батьки розмовляли українською мовою, хоч і не дуже “чистою”) і я сподівалася, що так буде і з моїм сином. Крім того, жити в країні і не вміти “зв’язати два слова” державною мовою – це не те, що я бажала своїй дитині. 

Дане рішення часто піддавалося сумніву, оскільки за роки навчання в школі, інституті, за роки роботи я звикла спілкуватися, в основному, російською мовою. В моєму оточенні люди, які розмовляли українською мовою, були не нормою, а виключенням. Нашого тата лякала думка, що він не зможе проміняти таке звичне “папа” на ріжуче слух “тато”. Друзі дивувалися, але мовчали. 

Перший рік видався досить складним: деякі слова не йшли на думку, за іншими потрібно було заглядати в російсько-український словник. Наші бабусі і дідусі страждали від моїх постійних “не сахар, а цукор”, “не конфета, а цукерка”. Ми вчили нашого хлопчика і вчилися разом з ним. 

І коли наші знайомі, друзі, у яких народжувалися дітки, починали спілкуватися з ними українською; коли незнайомі люди підтримували наше рішення пояснюючи, що дитині легше буде розуміти вихователів в садочку і вчитися в школі, я ще раз переконалася, що ми вибрали “наш” шлях. 

Що можна сказати, оглядаючись на дитинство нашого хлопчика. В три роки він розмовляв українською краще, ніж зараз. В чотири роки йому довелося два місяці провести в Алушті, де і почалося активне знайомство з російською мовою. На майданчиках місцеві діти розмовляли лише російською, і синочок ловив нові слова як міг (а пам’ять в нього хороша 🙂 Час від часу, він відчував себе “білою вороною” і бігав до мене з проханням перекласти на російську те чи інше слово. Так наша дитина прийшла до свого власного висновку, що з батьками потрібно розмовляти українською мовою, а з дітками – російською (звичайно, за виключенням тих, кого він гарно знає). 

Зараз, в свої п’ять років, він часто, інколи навмисно, а інколи ні, вставляє російські слова при нашому спілкуванні. Інколи каже, що хоче розмовляти російською мовою. Я не заперечую, лише наполягаю, щоб він не змішував мови, не перекручував слова. 

Насправді, не так важливо, якою мовою буде розмовляти дитина, коли стане дорослою. Важливо, що вона любитиме свою мову, мову свого народу, поважатиме її і не буде соромитися. Адже наші погляди, звички, цінності, сформовані в дитинстві, не можна просто так заховати під килим, ходити по ньому протягом життя і жодного разу не зачепитися. Рано чи пізно нам прийдеться згадати минуле, заглянувши під килим. 

Для того, щоб впевнено рухатися вперед, треба знати звідки ми прийшли.

Прокрутить вверх