Думки мами вголос – про заняття з дітьми

Оксана, мама 2 хлопчиків, які ростуть з нами в Smartik, розмірковує про те, як займатися зі своїми дітьми!

Діти – посудина, яку необхідно наповнити.

Волею випадку дізналася думку про виховання дітей, яке суперечило моїм поняттям про заняття з маленькою дитиною. Суть судження полягала в тому, що скільки б часу ми не “дарували” маленьким дітям, вони цього не оцінять (просто не згадають) і розвитком дитини варто активно займатися в більш усвідомленому віці (після років п’яти).

Почувши це в період, коли моєму старшому синові було 1-2 роки, я б повністю розкритикувала ці слова. Але йому на той момент було 4 роки і я замислилася над почутим. Перед очима пронеслося життя моєї дитини.

Коли я була в декреті, то весь вільний час проводила з дитиною. Домашніми справами займалася під час його сну, а коли він прокидався, то весь час, увагу було присвячено синові. Ми грали, щось вчили, щось розвивали. З трьох місяців я почала показувати картки Домана, розігрувала спектаклі. Ми малювали, ліпили, копирсалися в манці і горосі, розвиваючи дрібну моторику. Коли їхали в машині, я постійно розповідала, що за вікном, відповідала на його питання. З 11 місяців почали ходити на курси англійської мови для дітей, а пізніше – на курси раннього розвитку.

І лише через кілька років зрозуміла, що все надавала йому “на тарілочці”. Він не встигав задуматися “навіщо або чому”, як я давала відповідь, не встигнувши почути питання. У сина не було можливості самостійно робити свої маленькі відкриття. Я забувала, що не варто втручатися в справу, якою зайнята дитина, якщо вона не просить допомоги.

Коли вийшла на роботу (дитині було майже 2 роки), мене мучило каяття совісті і не давало спокою почуття провини. І понеслося… Повернувшись з роботи, весь вечір я проводила з сином, а своїми справами, побутом, займалася після того, як дитина заснула. Траплялося, що йшла в магазин за новими туфлями, а поверталася без обновки, але… з новим конструктором дитині. У мене спалахували очі при вигляді дитячих речей та іграшок.

Іграшки – хвора тема. Це зараз дитина чекає дня народження, щоб отримати нову іграшку. А раніше вона не встигала захотіти нову “розважаловку” або “розвивалки”, як вона з’являлася в квартирі. Іграшок було набагато більше, ніж потрібно дитині. Складалося враження, що ми, батьки, хотіли дограти свої “дитячі” ігри. А може намагалися заглушити почуття провини, що через роботу не проводимо багато часу разом.

Може нічого і не змінилося, якби в нашому житті не з’явилася друга дитина. Завдяки її появі в цьому світі, на деякі свої підходи до виховання і розвитку дітей я глянула під іншим кутом.

У гонитві за “навчити”, “розвинути”, “підказати” я позбавляла старшого сина можливості прийти до самостійного вирішення завдання, пофантазувати, придумати, підмітити і зробити висновок (нехай не такий швидкий, але свій). Я як би вела його за собою за своїми находженими стежками позбавляючи можливості розвідати нові.

Моєї уваги, допомоги було занадто багато. І результат – дитина просто не вміла грати сама, не могла придумати гру, заняття. Маючи купу іграшок, вона нудьгувала.

Життя, зосереджене тільки на дітях, вимотує. Іноді я відчувала себе порожньою судиною з якої всі п’ють, але води ніхто не підливає.

І тільки зараз розумію, що потрібно жити поруч з дітьми, але не їх життям, не тільки заради них. Потрібно займатися розвитком дітей, але давати їм можливість “дихати”. Слід пам’ятати, що дитина – це не тиран, який заволодіває життями своїх батьків. Дитина – це душа, дана нам на зберігання, в яку ми повинні вкласти все найкраще і зуміти вчасно відпустити.